— Я так напружилась, що на все життя надвередилась!.. — додала Сібо, так ніби їй заболіло, а насправді вона вхопилася випадкової думки, що спала їй у голову, коли вона відчула невеличку притому в м'ясенях. — Ох, дурна ж я! Коли побачила його там, долі, то вхопила його на руки й понесла на ліжко! А тепер надсаду почуваю! Ох, погано мені! Піду додому, доглядайте нашого хворого. Пошлю зараз Сібо, щоб пана Пулена до мене привів! Про мене краще вже вмерти, ніж у каліках бути…
Сібо схопилась за поручні й покотилася сходами, страшенно корчилась і так жалібно стогнала, що всі пожильці з переляку вийшли на площадки з помешкань. Шмуке, плачучи, підтримував хвору й пояснював відданість дверниці. Весь будинок, увесь квартал незабаром дізнався про чудовий вчинок панії Сібо, яка собі смертельної, мовляв, надсади завдала, взявши одного з клацунів на руки. Вернувшись до Понса, Шмуке розповів йому про жахливий стан їхньої управительки, і обидва вони ззирнулися, питаючи: „Що з нами буде без неї?..“ Шмуке, хоч і побачив, що Понс через свою вихватку змінився, але не зважився йому докоряти.
— Прокляті тантітництво! Краше п воно погоріл, ніш мого пріятель згупіть!.. — скрикнув він, коли довідався від Понса про причину нещастя. — Не тофіряті пань Зіпо, яка нам сфій заощатшень фіттає! Не караст це, але це форопа.
— Ох, яка ж хвороба! Я перемінився, почуваю це, — мовив Понс. — Неприємно мені жалю тобі завдавати, любий Шмуке.
— Хай уше я! — сказав Шмуке. — А пань Зіпо тай спокій…
Заходами доктора Пулена недуга, що на неї скаржилась пані Сібо, зникла, і від цього чудесного одужання його репутація в кварталі Маре набула надзвичайного блиску. У Понса він покладав цей успіх на чудову будову хворої, яка через тиждень знову заступила до своїх добродіїв, на превелике їхнє задоволення. Подія ця збільшила на сто відсотків вплив дверниччин
