і тиранію її над життям двох клацунів, що за цей тиждень наробили боргів, але вона ці борги сплатила. Сібо використала нагоду й дуже легко здобула від Шмуке зобов'язання на дві тисячі франків, що вона нібито приятелям позичила.
— Ох, що то за лікар із пана Пулена! — сказала Сібо Понсові. — Він порятує вас, добродію, бо й мене він із труни вийняв! Бідний Сібо вже за мертву мене мав!.. І от пан Пулен вам скаже, що я, коли в ліжку лежала, весь час тільки про вас думала. „Боже мій, кажу, візьми мене, аби добродій Понс живий був“…
— Бідна ж ви, добродійко Сібо, трохи не покалічились через мене!..
— Ох, коли б не пан Пулен, була б я в савані, який усіх нас чекає. В житті ж, як на довгій ниві, мовляв той старий актор! Треба трохи хвілософії. А вам як без мене було?
— Шмуке мене доглядав, — відповів хворий, — але наша убога каса й учні наші від цього потерпіли… Не знаю вже, як він викручувався.
— Саспокойся, Бонс! — скрикнув Шмуке, — тятько Зіпо ф нас са панкира…
— Не говоріть про це, моє ягнятко! Обидва ж ви наші діти, — скрикнула Сібо. — Наші заощадження у вас добре місце мають, що там? Ви певніші за всякий банк. Поки в нас шмат хліба є, то й у вас половина буде… Про це й говорити не варт…
— Пітні пань Зіпо! — мовив Шмуке, йдучи.
Понс мовчав.
— Чи повірите, серденько, — сказала Сібо до хворого, бачачи його стурбованість, — коли помирала я оце — а смерть я, ох, зблизька вже бачила, — так найбільше мучило мене, що ви лишаєтесь самі на білому світі, безпорадні, а мій Сібо без єдиного ліяра зостається… Мої гроші — це такий дріб'язок, що й згадую я про них, тільки про смерть свою думаючи та про мого Сібо — янгол він, не людина! Атож, він доглядав мене, як королеву, й плакав за мною, як теля!.. Та я надіялась на вас, слово чесної жінки. Казала йому: „Не журись, Сібо, мої добродії не дадуть тобі з голоду вмерти“…
