Шмуке о четвертій годині, і коли ваша ласка прийти, то ви матиме духівницю хвилин на десять…
— Гаразд! Я встану о четвертій і тихенько постукаю…
— Мене коло Сібо заступить панна Ремонанк, так я їй скажу, вона відчинить двері; але стукайте у вікно, щоб нікого не розбудити.
— Згода, — сказав Фрезьє. — Світло у вас буде, правда ж? Досить і свічки?
Опівночі бідний німець сидів, нестямлячись від туги, в кріслі й дивився на Понса, в якого обличчя запало після хвилювань і геть нагадувало обличчя мерця!
— Думаю, що сил мені вистачить до завтрішнього вечора, — з філософським спокоєм промовив Понс. — Агонія почнеться в мене, мабуть, завтра вночі. Коли нотар і твої два приятелі підуть, ти сходиш по нашого доброго абата Дюплянті, вікарія з церкви Сен-Франсуа. Ця достойна людина не знає про мою хворобу, а я хочу запричаститись завтра в день…
Була довга павза.
— Богові не вгодно було, щоб життя моє склалося так, як я мріяв, — знову почав Понс. — Як любив би я жінку, дітей, родину!.. Бути дорогим для кількох істот у своєму кутку — оце було й усе моє жадання! Життя для всіх гірке, бо бачив я людей, які мали все, чого я так марно бажав, а щасливі не були… На схилі літ господь бог послав мені несподівану розраду, дав мені такого приятеля, як ти!.. Та я й не можу собі закинути, що занедбав тебе чи не дооцінив, мій добрий Шмуке; я віддав тобі своє серце й усю силу своїх чуттів… Не плач, Шмуке, а то я замовчу! А мені так радісно говорити з тобою про нас… Якби я був слухав тебе, то лишився б живий. Покинув би світ та звички свої й не знав би смертельних ран. Але я хочу думати тільки за тебе…
— Ті помиляйся!
— Не супереч мені, слухай мене, любий друже… Ти наївний і щирий, як шестилітнє дитя, що ніколи від матері не відходило — це дуже хвально; мені здається, що сам бог мусить турбуватись за таких, як ти. Проте,
