— Ви так рано прийшли, кузене, — трохи влесливо промовила Сесіль Камюзо, — що застали нас у ту мить, як мама одягатися збиралась.
Кузен Понс, він котрого не втаївся той рух плечима, був такий приголомшений, що жодного комплімента не зміг добрати й задовольнився оцим глибоким висловом:
— Ви завжди чарівна, кузиночко!
Потім, звертаючись до матері, вклонився:
— Люба кузино, ви не можете на мене гніватись, що я прийшов раніш, як звичайно, — я приніс вам те, що ви ласкаво в мене просили…
І бідний Понс, який щоразу по живому різав президента, президентову й Сесіль, називаючи їх кузеном та кузиною, видобув із бокової кишені свого фрака чарівну продовгасту скриньку з сентлючійського дерева, божественно вирізьблену.
— Ах, я й забула! — сухо промовила президентка.
Чи ж жорстокі були ці слова? Чи не відбирали вони всяку ціну старанням родича, в якого єдина хиба була, що він бідний родич?
— Але ви дуже ласкавий, кузене, — вела вона. — Певно, я винна вам великі гроші за цю дурничку?
Від цього питання кузена пройняло ніби внутрішнім дрожем — він сподівався своїм подарунком поквитуватись за всі обіди.
— Я гадав, що ви дозволите мені подарувати його, — схвильовано сказав він.
— Як то! Як! — відказала президентова. — Між нами не повинно бути церемоній, ми досить одне одного знаємо, і соромитись нам нема чого. Я знаю, ви не такий багатий, щоб до видатків вас призводити. Хіба не досить уже й того, що ви час свій гаяли, бігаючи по крамницях?
— Ви не схотіли б цього віяла, люба кузино, коли б мусіли сплатити його вартість, — відказав ображений бідолаха, — бо це ж шедевр Вато, який намалював його з обох боків; але не турбуйтесь, кузино, я заплатив хіба що соту частку справжньої ціни мистецтва.
Сказати багатому: „Ви бідний!“ — це однаково, як сказати архієпискові ґренадському, що його казання
