нічого не варті. Пані президентова була занадто горда становищем чоловіка, марвільським маєтком та запросинами на двірські балі, щоб її не вразило до живого таке зауваженння, та ще й від нікчемного музиканта, перед котрим вона вдавала добродійку.
— Виходить, що дурні ті, в кого ви такі речі купуєте?.. — жваво сказала президентова.
— В Парижі дурних крамарів не знайдеш, — майже сухо відказав Понс.
— Тоді, значить, ви в цій справі дуже вмілий, — сказала Сесіль, щоб утишити суперечку.
— Я вмію, кузино, пізнати Лянкре, Патера, Вато; Ґреза, але найбільше хотілося мені догодити вашій любій мамі.
Пані де-Марвіль, неосвічена й чванькувата, не хотіла і в знак подати, що приймає будь-щось від свого похлібця, і її неуцтво чудово їй служило — вона не знала навіть імени Вато. Коли щось може показати, аж де сягає самолюбство колекціонерів — а воно, певно, належить до найпалкіших самолюбств, бо не поступається навіть авторському — так це сміливість, з якою Понс, уперше за двадцять років, затявся перед кузиною. Приголомшений її зухвальством, Понс, пояснюючи Сесілі красу витонченої різьби на тому чудовому віялі, трохи заспокоївся. Та, щоб до кінця зрозуміти сердечний трепет, що не покидав старого, конче треба дати короткий нарис господині дому.
У сорок шість років пані де-Марвіль, колись маленька, білява, гладенька й свіжа, схуднула, хоч і лишилась малою. Її зморшкувате чоло, запалий рот, прикрашені замолоду ніжною барвою, змінили тепер свій зневажливий вираз на похмурий. Від звички неподільно панувати в домі обличчя її зробилось жорстоке й неприємне. Біляве волосся з часом обернулось у гостро шатенове. В очах, ще жвавих та їдких, світилась суддівська пиха, стриманою заздрістю загострена. Справді, пані де-Марвіль була мало не бідачкою в товаристві вискочнів-буржуа, де обідав Понс. Вона не могла простити багатому торговцеві-дрогістові, колишньому голові торговельного трибуналу, що він став послі-
