чаріфній жінкі — пань те-Бордентюф, пань те-Фантенесі, пань ті-Діле. Я їх пачу в Єлісейські Боля, воні мене ні, а люпіть мене туже, я міг-пі опітати в їх, воні-п раті буф. Я міг буті у їх гості, та мені крашше буть із моїм друг Бонс, бо я його бачіть колі хош і в щотень.
Понс узяв Шмуке за руку й потиснув її щиро, від усієї душі; якийсь час вони стояли, як коханці, що побачились по довгій розлуці.
— Опідай туть щотень!.. — сказав Шмуке, потай благословляючи жорстокість президентової. — Слюхай, мі вкуп путім сбірайть ріткощ, і ніякі чорть нам не страшні!
Щоб зрозуміти ці справді героїчні слова: „Мі вкуп путім сбірайть ріткощ!“ — треба сказати, що з Шмуке був безпросвітній неук у тандитництві. Тільки завдяки глибокій своїй приязні він нічого не розбив у залі та кабінеті, що були в Понса за музей. Шмуке, нічого крім музики не відаючи і в музиці творячи сам про себе, дивився на всяке безділля свого приятеля, як дивилася б риба на квітки в люксембурзькому саді, коли б дістала туди запрошення. Він шанував ті чудові витвори задля пошани, з якою Понс до них ставився, обтираючи порох із своїх скарбів. На захоплення приятелеве він відповідав: „Атош, душе гарні“, як та мати, що абичим озивається на рухи дитини, яка ще говорити не може. За два роки спільного життя Шмуке був свідком, як Понс сім раз міняв годинника, завжди здобуваючи кращого замість гіршого. Понс мав тоді чудового годинника — Буль із чорного дерева, з мідними інкрустаціями та різьбою в першій манірі Буля. У Буля було дві маніри, як у Рафаеля — три. У першій він обробляв міддю червоне дерево, у другій, наперекір переконанням своїм, взявся до черепахи — творив дива, щоб перемогти своїх конкурентів, що вигадали тахльовані вироби з черепахи. Не зважаючи на вчені пояснення Понса, Шмуке не добачав найменшої різниці між розкішним годинником у першій манірі Буля та шістьма попередніми. Та ради Понсового щастя Шмуке більше
