турбувався за все це безділля, ніж навіть сам Понс. Отож, не треба дивуватись, що величні слова Шмуке „мі путім сбірайть ріткощ“ могли заспокоїти Понсів розпач, бо німець цим казав: якщо будеш вдома обідати, я вкладу в колекцію гроші.
— Накрито, панове! — з дивним апльомбом оповістила пані Сібо.
Легко зрозуміти, як здивувався Понс, побачивши та покуштувавши обід, що повстав із глибини приязні Шмуке. Такі почуття, в житті вельми рідкі, походять не з постійної відданости, коли друзі раз-у-раз одне одному кажуть: „в мені ти маєш другого себе“ (до цього звикаєш); ні, вони виникають від порівняння цих проявів щастя в інтимному житті з варварством життя світського. Якраз світське життя знову й безперестань зв'язує двох приятелів чи двох коханців, коли дві великі душі поєдналися в любові чи дружбі. Тому Понс утер дві великі сльози, а Шмуке й собі мусів утерти звогчені очі. Вони нічого не сказали, але полюбилися ще більше й перезиралися з таким виразом, що бальзамом сцілющим падав на рану — від порошини, яку вкинула президентова Понсові в серце. Шмуке тер собі руки, мало шкури з них не здираючи, бо йому в голову спала така думка, яка завжди німця вражає, коли раптом виникне в його мозку, пошаною перед державцями замороженому.
— Так щош, мій топрі Бонс? — сказав Шмуке.
— Догадуюсь, ти хочеш, щоб ми щодня вкупі обідали.
— Хотіф пі я путі такі багат, щоп частувайть ті отак щотень, — сумовито відповів добрий німець.
Пані Сібо, якій Понс давав вряди-годи квитка на виставу — а це підносило його в її серці на таку саму височінь, що й її харчівника Шмуке — зробила тоді таку пропозицію:
— Їй-богу, — сказала вона, — за три франки без вина, я вам обом варитиму щодня такий же обід, що аж тарілки ж оближете, чисті будуть, мов вимиті.
