— А й то сказайть, — мовив Шмуке. — У пань Зіпо я їм туть кращі опіт як у король…
У своїй надії шанобливий німець ладен був підспівувати наклепам дрібних газет про обмеженість королівського склепу.
— Справді? — сказав Понс. — Гаразд, завтра спробую!
Цю обіцянку почувши, Шмуке кинувся на другий край столу, потягши скатертину, посуд, карафи, й здушив Понса в обіймах, мов той газ, що до другого газу прагне, маючи з ним спорідненість.
Які щасть! — скрикнув він.
— Добродій обідатиме вдома щодня! — згорда сказала зворушена пані Сібо.
Не знаючи навіть, якій саме події зобов'язана здійсненням своєї мрії, чудова пані Сібо побігла в дверницьку й увійшла в неї, як Жозефа на сцену в „Вільгельмі Телі“. Кинула миски й тарілки та крикнула:
— Сібо, біжи принесеш дві чашечки турецької кави, скажеш у ресторані, що це для мене!
Потім сіла, руки на могутні коліна поклала й, дивлячись у мур, що навпроти будинку, сказала:
— Піду сьогодні ввечері порадитись до пані Фонтен!..
Пані Фонтен ворожила на карти всім куховаркам, покоївкам, лакеям, дверникам, тощо в окрузі Маре.
— Відколи ці добродії оселилися в нас, ми поклали дві тисячі франків в ощадну касу. Через вісім років — ото щастя! Чи може краще не вигадувати на обіді пана Понса та прихилити його до дому? Курка панії Фонтен мені все це скаже.
Ні в Понса, ні в Шмуке не видно було ніяких спадкоємців, тож пані Сібо вже коло трьох років тішила себе надією, що дістане щось за духівницею „своїх добродіїв“, і пильність її збільшилась на цю жадібну думку, що дуже пізно проросла в її вусах, досі бездоганно чесних. Обідаючи щодня в гостях, Понс уникав цілковитого поневолення, в якому дверниця хотіла тримати „своїх добродіїв“. Бродяче життя цього трубадура-колекціонера розвіювало досі невиразні мрії, що вихрились у голові пані Сібо, а після цього пам'ятного обіда вони обернулись у грізний плян. Чверть години згодом
