говорили, як про банкрутство, пальцем на Брунера показували, приказуючи:
— Ось до чого може довести нас лиха жінка, після якої спадщини не лишається, і син, на французький кшталт вихований!
В Італії та Німеччині Францію вважають за причину всякого лиха, на неї всіх собак там вішають; але бог у правді своїй… (далі — як в оді Лефранка де-Помпіньяна).
Гнів власника великого „Голяндського Готелю“ упав не тільки на мандрівців, що на їхніх рахунках (Rechnungs) позначилась його туга. Коли син його вкрай зруйнувався, Ґедеон, добачаючи в ньому посередню причину своїх злигод, відмовив йому хліба й води, вогню, помешкання й люльки! — а це в німецького корчмаря останній ступінь батьківського прокляття. Місцева влада, не здаючи собі справи за перші його помилки й уважаючи його за найнещаснішу в Франкфурті людину, стали йому в поміч і вигнали Фріца з терену цього вільного міста, вплутавши його для цього в дрібну сварку. Правосуддя в Франкфурті також мало людяне та мудре, як і скрізь інде, хоч це місто й править за осідок германського Сойму. Суддя рідко коли іде до верховин річки злочинів та нещасть, щоб довідатись, хто саме тримав урну, звідки випорснула перша цівка води. Якщо Брунер забув сина, то друзі синові теж за батьком учинили.
Ах, колиб цю історію виставити перед суфлерською будкою для зборища, з-поміж якого газетярі, леви та кілька парижанок питали самі собі, звідки взялася глибоко-трагічна постать цього німця, що вирнув у елегантному Парижі на театральній прем'єрі, — то це куди цікавіше було б за феєрію „Наречена Диявола“, хоч повторило б тільки двохсоттисячний раз величну притчу, розграну в Месопотамії за три тисячі років перед різдвом Христовим.
Фріц подався пішки до Страсбургу й надибав там те, чого біблійний блудний син не знайшов на батьківщині св. письма. У цьому виявляється вищість Ельзасу, де б'ється стільки щирих серць, щоб показати Німеччині
