модний, — відповів президент, виявляючи в цій покорі всі свої обов'язки перед дружиною.
Розмова ця відбулася день за кілька перед прем'єрою „Нареченої Диявола“, коли всіх в оркестрі здивував Понсів хворобливий вигляд. На той час усі ті, хто звик бачити Понса в себе за столом і користуватись його послугами, одне одного почали розпитувати, і в колі, де Понс обертався, поширилась тривога, тим більше що дехто бачив його на праці в театрі. Хоч як старанно обходив Понс на прогулянках старих знайомих, коли здибався з ними, та якось зійшовся віч-на-віч із колишнім міністром, графом Попіно, у Моністроля, одного з тих відомих та спритних торговців на новому бульварі Бомарше, що про них Понс розповідав колись президентовій — вони своїм хитрим захопленням день-у-день нагонять ціну на рідкощі, які, мовляв, такі рідкосні вже стали, що й знайти їх не можна.
— Що це вас ніде не видно, любий Понсе? Ви нас зовсім забули, пані Попіно вже й не знає, що думати.
— Пане граф, — відповів старий, — в одному домі, в родичів, мені дали на розум, що в мої літа робишся зайвий на людях. Мене ніколи з великою пошаною не приймали, але хоч не ображали досі. Я ні в кого нічого ніколи не просив, — сказав він з митецькою гордістю. — За увагу до мене я часто ставав у пригоді тим, хто приймав мене; та, здається, помилявся я: за честь пообідати в друзів, у родичів, я мушу кріпаком, невольником зробитись… Так я надумав кінчити з похлібництвом. У себе вдома я маю те, чого жоден обід мені не давав — справжнього приятеля!
Ці слова, пройняті гіркотою, яку старий митець умів ще вкладати в свою мову жестами та наголосом, так здивували пера Франції, аж він одвів достойного музиканта набік.
— Та що це, справді, вам сталося? Чи не можете ви звірити мені своєї образи? Дозвольте зауважити вам, що в моєму домі ви завжди знаходили пошану…
— Ви єдиний для мене виняток, — сказав старий. — До того ж, ви вельможа, державний діяч, при потребі все можна було б пояснити вашою заклопотаністю.
