— Певна річ, — гордовито відповіла вона.
— Ви ні з ким не матимете неприємностів, — додав старий Понс, щоб схилити Брунера до пропозиції.
Брунер зробився заклопотаний, і з цієї фатальної мовчанки повіяв якийсь дивний холодок. Так ніби президентова призналась, що доня в неї епілептичка. Гадаючи, що дівчині тут не місце, президент кивнув їй — вона зрозуміла й вийшла. Брунер мовчав. Всі перезирались. Становище робилось тяжке. Старий Камюзо, людина досвідчена, повів німця до кімнати президентової, щоб, мовляв, показати йому віяло, що Понс знайшов — він догадувався, що виникли якісь труднощі, і жестом попросив сина, невістку та Понса, щоб лишили його на самоті з женихом.
— Ось цей шедевр! — сказав старий шовковик, показуючи віяло.
— Воно коштує п'ять тисяч франків, — відповів Брунер, оглянувши його.
— Ви ж прийшли, пане, за тим, щоб просити руку моєї внучки? — спитав майбутній пер Франції.
— Атож, пане, — сказав Брунер, — і прошу вас вірити, що ніякий шлюб не може бути мені бажаніший, ніколи я не знайду дівчину вродливішу, яка б підходила мені краще за панну Сесіль, але…
— Ах, без „але“ — сказав старий Камюзо, — або зразу ж з'ясуйте мені це „але“, любий пане.
— Пане, поважно вів Брунер, — я дуже радий, що між нами немає жодних зобов'язань, бо становище дочки-одиначки, таке жадане для всіх, крім мене, це становище, про котре я не знав, повірте мені, є цілковита перешкода…
— Як це, пане, — спантеличено сказав старий, — ви з величезної переваги хибу робите? Ваше поведінка справді незвичайна, і я хотів би знати її причини.
— Я прийшов сюди, пане, — флеґматично відповів німець, — з наміром просити в пана президента руку його дочки. Я хотів улаштувати панні Сесіль блискучу долю, хотів запропонувати їй усе, що схоче вона взяти з моїх достатків; але дочка-одиначка — це дитина, яку батьки вибачливістю своєю привчають до свавільства
