і як люди зацікавлені честю родини, до котрої вступали, пообіцяли свою допомогу, щоб пояснити вчорашню катастрофу.
Отож, у того самого старого Камюзо, діда Сесілиного, перед тими самими особами, що й кілька день тому там були і яким президентова на весь голос вихваляла Брунера, та ж сама президентова, якій боялись і слово мовити, хоробро рушила назустріч поясненням.
— Тепер справді, — сказала вона, — треба бути страшенно обережною в справах шлюбу, а надто коли маєш справу з чужинцем.
— Чому це, пані?
— Що вам сталося? — спитала пані Шіфревіль.
— Хіба ви не знаєте, що в нас сталося з тим Брунером, який мав сміливість претендувати на Сесілину руку?.. Це якийсь німецький крамаренко, небіж торговця кролячими шкурами.
— Чи можливо це?.. Ви така обережна!.. — мовила одна з дам.
— Ці пройдисвіти такі хитрі! Але ми про все дізнались від Бертьє. Приятель у цього німця — бідак-флейтист! Родич його держить мебльовані кімнати на вулиці Майль, да ще кравці якісь… Ми довідались, що живе він у край безпутньо, і ніяких грошей йому не стане, бо свою материзну він уже змарнував.
— Так ваша дочка була б дуже нещасна!.. — сказала пані Бертьє.
— А як же він з вами познайомився? — спитала стара пані Леба.
— Це пана Понсова помста, він привів до нас того панка, щоб посміховисько з нас зробити… Цей Брунер — нам його за вельможу виставляли — із себе недолугий, лисий, зуби попсовані, то я тільки побачила його, так і взяла мене підозра…
— А великі достатки, про які ви казали? — боязко запитала якась молода пані.
— Достатки не такі великі, як говорилося. Кравці, хазяїн готелю та сам він пошкребли свої каси й заклали банк… Що тепер новий банк? — шлях до руїни.
