дорівнював усьому шаленству Роляна. Шмуке з обережносте повів Понса до бульвара Тампль; і хворий Понс покірно пішов, бо він був, як той борець, що не почуває вже вдарів. Доля судила, щоб проти бідного музиканта повстав увесь світ. У сніговині, що звалилася на нього, мусіло бути все — палата перів, палата депутатів, родина, чужинці, сильні, кволі, безневинні!
Вертаючись додому, Понс перестрів дочку того самого пана Кардо, молоду жінку, яка сама зазнала багато лиха, отже мусіла бути вибачливою. Вона чимсь завинила і через те зробилась рабою свого чоловіка. З усіх господинь дому, де Понс обідав, тільки панію Бертьє він називав на ім'я, казав їй: „Фелісі“, і часом йому здавалось, що вона його розуміє. Цій ніжній жінці, здавалось, неприємно було здибати кузена Понса, бо, хоч він був ніякий родич другій дружині старого Камюзо, все ж його мали за кузена; але обминути його Філісі Бертьє не могла й спинилась проти недужого.
— Я не думала, що ви лихий, кузене; та коли в усьому, що про вас говорять, хоч на чверть є правди, то з вас дуже облудна людина… О, не виправдуйтесь! — жваво додала вона, коли Понс хотів щось сказати, — це даремно з двох причин: поперше, я не маю права ні обвинувачувати, ні судити, ні засуджувати когось, бо на собі знаю, що й люди, які дуже винними здаються, можуть подати виправдання: подруге, ваші доводи будуть ні до чого. Пан Бертьє складав контракта панни де-Марвіль та віконта Попіно, він страшенно на вас обурений, і коли довідається, що я хоч слово вам сказала, що я розмовляла з вами востаннє, то жити мені не дасть. Проти вас усі.
— Добре це бачу, пані, — схвильовано відповів бідний музикант і шанобливо вклонився пані нотаревій.
І поволі пішов далі на Нормандську вулицю, важко злягаючи Шмуке на руку, так що старий німець побачив, який знеможений Понс і як відважно він із своєю фізичною неміччю бореться. Оця третя зустріч була ніби присудом від ягняти, що лежить у бога в ногах — гнів цього янгола бідних, символа народів, — це останнє
