— Єва дорогенько мені обійшлася, це правда; але, їй-богу, — коротко та гарно, оце моє гасло.
— Про мене краще довго й щасливо, — відказав Кревель.
Ввійшла пані Марнеф, побачила, що у вітальні тільки троє — чоловік її в карти з Кревелем грає та ще барон, — зрозуміла по самому виразу обличчя муніципальної величности всі думки, що його хвилюють, і зразу-ж зробила для себе висновки.
— Марнеф, котику мій, — мовила вона, спираючись своєму чоловікові на плече та гладячи його по миршаво-сірому волоссю, що не покривало вже голови, як його не зачісуй, — уже дуже пізно для тебе; ти спати йти мусиш. Ти-ж знаєш, що вранці треба проносного зажити, Рена тобі о сьомій годині дасть вивару… Якщо хочеш жити, то покинь свій пікет…
— Зіграймо ще п'ять королів? — спитав Марнеф у Кревеля.
— Добре… два в мене вже є, — відповів Кревель.
— Скільки це часу забере? — спитала Валерія.
— Десять хвилин, — відказав Марнеф.
— Уже одинадцята година, — мовила Валерія — справді, пане Кревель, можна подумати, що ви мого чоловіка з світу хочете звести. Хоч швидше вже!
Цей двозначний вислів примусив посміхнутись Кревеля, Гюло й самого Марнефа. Валерія почала балачку з Гектором.
— Іди, мій любенький, сказала вона йому на вухо, — погуляй на вулиці, а тоді прийдеш, коли побачиш, що Кревель пішов.
— Краще я вийду з помешкання і зайду до твоєї кімнати через убиральню; скажеш Рені, щоб відчинила мені.
— Рена нагорі, Лісбету доглядає.
— А що коли я до Лісбети піду?
Для Валерії скрізь була небезпека; вона передбачала, що з Кревелем має бути порозуміння, і не
