хотіла пускати Гюло до своєї кімнати, звідки він усе почув-би. А в Лісбети її чекав бразилієць.
— Справді, ви, чоловіки, ладні будинок підпалити, щоб зайти в нього, коли вам западе вже щось у голову, — сказала Валерія. — Лісбета в такому стані, що прийняти вас не може… Бережіться, щоб нежити на вулиці не схопили!.. Ідіть… або до побачення!..
— Прощайте, панове, — сказав барон у-голос.
Вражений у своєму старечому самолюбстві, Гюло хотів показати, що може бути ще юнаком та чекати на вулиці хоч до світу, і вийшов.
Марнеф сказав дружині надобраніч і взяв її за руки, виявляючи зовні свої ніжні почуття. Валерія багатозначно стиснула чоловікові руку, мов сказала: „звільни-ж мене від Кревеля“!
— Доброї ночи, Кревелю, — сказав тоді Марнеф, — сподіваюсь, що ви недовго затримаєтесь із Валерією. Ах, я ревнивий… трохи пізненько це для мене, зате міцно… так я навідаюсь, чи пішли ви.
— Нам треба про справи побалакати, я довго не затримаюсь, — сказав Кревель.
— Говоріть тихо! Що ви хочете від мене, — сказала Валерія, міняючи голос для кожного з цих речень та дивлячись на Кревеля гордо й заразом зневажливо.
Під цим величним поглядом Кревель, що зробив Валерії безліч послуг і хотів цим попишатися, знову став смирним та покірним.
— Той бразилієць…
Кревель спинився, наляканий пильним і зневажливим поглядом Валерії.
— Що далі?.. — сказала вона.
— Той кузен…
— Він не кузен мені, — відказала вона. — Він кузен мені тільки про людей та про пана Марнефа. Хоч-би він був і моїм коханцем, то ви нічого не можете сказати. Крамар, що купує жінку ради помсти, стоїть у моїх очах нижче за того, хто купує ради любови. Ви не були закохані в мене,
