— Ходімо, я покажу вам докази, — відповів Кревель.
І повів барона, як і казала Валерія, до набережжя вулицею Ілерен-Бертен. Бідолашний державний радник ішов ходою комерсанта, що мусить завтра заявити про банкрутство; він плутався в здогадах про причини зрадництва, захованого в глибу серця Валерії, і здавався сам собі жертвою якоїсь містифікації. Коли йшов через Королівський міст, власне життя видалось йому таким порожнім, таким кінченим, таким заплутаним фінансово, що він ладен був піддатися на лиху думку — Кревеля в річку кинути й самому слідком плигнути.
На вулиці Дофен, що тоді ще не була поширена, Кревель спинився коло хвіртки. Вона виходила в довгий коридор, викладений білими та чорними тахлями, що правив за сіни, а в кінці його були сходи та швайцарська, освітлені з внутрішнього дворику, яких у Парижу багацько. Цей дворик, спільний із сусідним будинком, вражав надзвичайною нерівністю свого розподілу. Маленький домок Кревеля — бо то була його власність — мав прибудову із скляним дахом, поставлену на сусідській землі з умовою — не поширювати цю споруду, цілком непомітну для ока за швайцарською та виступом сходів.
Це помешкання, яке в Парижі не диво побачити, довго правило за комору, кімнату та кухню одній з двох крамниць, розташованих на вулиці. Кревель відділив від помешкання три кімнати першого поверху, і Ґрендо перетворив їх у маленький, економний домок. Пройти в нього можна було двома способами — передусім через мебельну крамницю одного купця, якому Кревель наймав її задешево, але помісячно, щоб мати змогу покарати його в разі нескромности; а, крім того, через двері, так вправно зроблені в мурові з коридору, що були вони майже непримітні. Знайти це маленьке помешкання, що складалось з їдальні, вітальні та
