спальні, освітлене згори й належне почасти сусідові, почасти Кревелеві, було, отже, майже неможливо. За винятком продавця випадкових меблів, ніхто з пожильців про існування цього маленького раю не знав. Швайцарка, якій Кревель платив за спільництво, була чудовою куховаркою. Пан мер міг, отже, заходити до свого економного домка й виходити з нього коли хоч уночі, не боючись жадного шпигунства. Вдень жінка, прибравшись, мов по покупки йдучи, та мавши ключа, цілком безпечно могла приходити до Кревеля; вона оглядала випадковий крам, торгувалась, заходила до крамниці й виходила з неї, не збуджуючи в зустрічних найменшої підозри.
Коли Кревель засвітив у будуарі канделябри, барона здивувала вишукана й кокетна розкіш обстави. Колишній парфюмер цілком здався на волю Ґрендо, і старий архітект визначився створінням у стилі Помпадур, що коштувало до того-ж шістдесят тисяч франків. „Я хочу, сказав тоді Кревель до Ґрендо, щоб одна герцогиня, коли прийде сюди, здивувалась“… Він жадав найпрекраснішого Едему, щоб володіти в ньому своєю Євою, своєю світською жінкою, своєю Валерією, своєю герцогинею.
— Тут два ліжка, — сказав Кревель до Гюло, показуючи канапу, звідки висувалося ліжко, як шухляда з комоду. — Оце одне, а друге в тій кімнаті. Отже, ми можемо вдвох перебути тут ніч.
— Докази! — сказав барон.
Кревель узяв свічника й повів свого друга до спальні, і Гюло побачив там на канапці розкішний капот Валерії, в якому вона пишалася на вулиці Вано перед тим, як почала вживати його в Кревелевому домку. Мер одімкнув замок у маленькому столику з дерев'яної мозаїки, видобув одного листа й подав баронові:
— А прочитай.
Державний радник прочитав писану оливцем записку:
