— Тільки пані Олів'є може зробити так, щоб Гортензія перехопила листа, — мовила Лісбета; — спочатку її треба послати на вулицю Сен-Домінік, а потім уже до ательє.
— О, наша красунька буде вдома, — відповіла пані Марнеф і подзвонила Рену, щоб та покликала пані Олів'є.
Через десять хвилин, як послано цього фатального листа, наспів і барон Гюло. Пані Марнеф кошачим рухом кинулася на шию старому.
— Гекторе, ти батько! — шепнула вона йому на вухо. — От що значить посваритись і потім помиритись…
Постерігши певне здивування, що його барон не так швидко опанував, Валерія прибрала холодного вигляду, який нагнав розпачу на державного радника. Одне по одному вона дозволила випитати в себе як-найрішучіші докази. А коли переконання, що його Пиха любенько за руку веде, ввійшло в мозок старого, тоді вона розповіла йому про гнів пана Марнефа.
— Мій старий буркуне, — сказала вона йому, — тепер тобі важко не призначити свого відповідального редактора, свого видавця, коли хочеш, на начальника канцелярії та кавалера Почесного Легіону, бо ти його в-край зруйнував; він обожнює свого Станислава, маленького виродка, який належить йому і якого я терпіти не можу. Якщо не хочеш, звичайно, дати Станиславу тисячу двісті франків ренти — тільки у власність, розуміється, але з відсотками на моє ім'я.
— Та коли я й дам ренту, то краще вже на ім'я свого сина, а не виродка! — сказав барон.
Ця необережна фраза, де слово мій син прокотилось, як бурхлива ріка, через годину розмови перетворилося в формальну обіцянку дати тисячу двісті франків ренти майбутній дитині. Потім ця обіцянка стала на язику й на обличчі Валерії мов-би барабаном у руках малюка, і вона била в нього двадцять день.
