— Це фізична правда! — відповіла Валерія. — Гортензія бісить мене. І сьогодні вночі я надумала кинути цю дитину, як бомбу, в родину Венцеслава.
Валерія повела Лісбету до своєї кімнати й показала їй уже готового листа:
„Венцеславе, друже мій, я ще вірю в твою любов, хоч не бачила тебе вже три тижні. Може це зневага? Даліла не зважується так подумати. Може це, певніше, наслідок тиранії жінки, якої ти, як казав мені, не можеш уже любити? Венцеславе, з тебе надто великий митець, щоб допускатись такої над собою влади. Подружжя — це труна для слави… Подумай, чи подібний ти на Венцеслава з вулиці Дуаєне? Тобі не пощастило з пам'ятником мого батька; але в тобі коханець багато переважає митця, з дочкою маршала тобі повелося щасливіше: ти батько, мій коханий Венцеславе. Якщо ти не прийдеш до мене, коли я в такому стані, то між своїми друзями матимеш недобру славу; але — почуваю це — я так шалено люблю тебе, що мені не стане сили тебе проклинати. Хай-же я назавжди лишуся
Твоєю Валерією“.
— Що ти скажеш на мій проєкт — послати цього листа в ательє, коли наша люба Гортензія буде там сама? — спитала Валерія в Лісбети. — Вчора ввечері я дізналася від Стідмана, що Венцеслав об одинадцятій годині має йти разом з ним у справі до Шанора; отже та задрипанка Гортензія буде сама.
— Після такої речи, — відповіла Лісбета, — я не зможу одверто лишитися твоїм другом, мушу розлучитися з тобою, вдавати, що не бачуся з тобою й не розмовляю.
— Звичайно, — сказала Валерія, — але…
— О, не турбуйся, — відповіла Лісбета. — Ми знову побачимося, коли я буду панією маршалкою; вони тепер усі цього хочуть, тільки барон про цей план не знає, але ти його умовиш.
— Але-ж можливо, що з бароном я незабаром посварюся, — сказала Валерія.
