цю, цілком особисту новину. Вона снідала з Лісбетою та паном Марнеф.
— Скажи, Марнеф, чи сподіваєшся ти, що вдруге будеш батьком?
— Справді, ти вагітна?.. Ох, дай-же я поцілую тебе…
Він підвівся, обійшов круг столу, і дружина підставила йому чоло таким способом, щоб поцілунок трапив у волосся.
— Тепер, — провадив він, — я вже буду начальником канцелярії та кавалером Почесного Легіону! Але, любенька моя, я не хочу Станислава руйнувати! Бідолашний!
— Бідолашний?.. — скрикнула Лісбета. — Та ви вже сім місяців і не бачили його; в пансіоні мене всі за матір мають, бо тільки я одна з усього дому турбуюся про нього!..
— Дитина, яка коштує нам сто екю що-три місяці!.. — сказала Валерія. — А втім, то твоя дитина, Марнеф! Ти мусиш утримувати її на свою платню… А нова не тільки не призведе нас до витрат, а ще й від злиднів нас порятує…
— Валеріє, — відповів Марнеф, наслідуючи Кревелеву позицію, — сподіваюсь, що пан барон Гюло подбає за свого сина й не скине цей обов'язок на бідного урядовця; в цій справі я поведуся з ним тугенько. Та й ви, пані, забезпечите себе! Спробуйте дістати від нього листи, де він писатиме вам про своє щастя, бо щось він трохи крутить із моїм призначенням…
І Марнеф пішов до міністерства, де дорогоцінна приязнь директорова дозволяла йому з'являтися до канцелярії на одинадцяту годину; та й роботи він там мало робив через свою наявну непридатність та відразу до праці.
Лишившись на самоті, Лісбета з Валерією ззирнулись на мить, як віщуни, й разом нестримно зареготали.
— Слухай, Валеріє, чи це правда, — сказала Лісбета, — чи тільки комедія?
