Гюло одвів Марнефа в бік, почуваючи загрозу для своєї втіхи, і вперше покинув зверхній тон, якого досі додержував, — так-бо налякала його перспектива, що цей труп осядеться в кімнаті його красуні.
— Марнеф, друже мій, — сказав він, — сьогодні про вас була мова! Але відразу ви начальником канцелярії не будете… На це треба часу.
— Буду, пане барон, — відповів Марнеф.
— Але-ж, любий мій…
— Буду, пане барон, — холодно проказав Марнеф, поглядаючи то на барона, то на Валерію. — Ви довели мою дружину до того, що вона мусить помиритися зі мною, і я залишаю її собі, бо, друже мій, вона чарівна, — додав він з жахливою іронією. — Я тут хазяїн, та ще й більший, ніж ви в міністерстві.
Барон почутив у середині ту муку, що нагадує зубний біль у серці, і ледве стримав сльози. Підчас цієї короткої сцени Валерія переказувала пошепки Анрі Монтесові гадану волю Марнефа й отак збувалася його на якийсь час.
З усіх чотирьох вірних тільки Кревель, власник економного домка, уникнув цього заходу; тим-то його обличчя сяяло справді зухвалим щастям, дарма що Валерія посилала йому догану, нахмурюючи брови та багатозначно скривлюючись — батьківські радощі мінилися в усіх його рисах. На слово докору, що шепнула йому Валерія, він схопив її за руку й відповів:
— Завтра, герцогине моя, ти матимеш готельчик!.. Назавтра призначено остаточний продаж.
— А обстава? — відповіла вона, посміхаючись.
— Маю тисячу версальських лівобережних акцій, куплених по сто двадцять п'ять франків, а вони підуть по триста, бо обидві залізниці будуть з'єднані — про це я знав заздалегоди. Обстава в тебе буде, як у королеви!.. Але-ж ти будеш тільки моєю, правда?..
— Так, гладкий мере, — сказала, посміхаючись, ця буржуазна пані де-Мертейль; — але більше витриманости! Шануй майбутню пані Кревель.
