обняла її і почала розпитувати, від горя плутаючи слова.
— От тобі й сльози!.. — думав барон. — А як добре все йшло! Що-ж тепер робити з жінками, які плачуть?..
— Дитино моя, — сказала баронеса Гортензії, — послухай батька, він любить нас, атож…
— Ну, Гортензіє, донечко моя люба, не плач, тобі не гарно, — сказав барон. — Ну, будь-же розумненька! Вертайся любенько додому, і я обіцяю тобі, що Венцеслав і ногою не буде в тому домі. Я прошу в тебе цієї жертви, якщо це жертва — простити дрібний огріх коханому чоловікові! Прошу тебе в ім'я свого сивого волосся, в ім'я любови твоєї до матери… Хіба ти хочеш сповнити гіркотою та смутком мої старечі дні?..
Гортензія, мов божевільна, кинулася навколішки перед батьком так безтямно, аж волосся в неї розпустилося, і простягла до нього руки, виявляючи цим жестом увесь свій розпач.
— Батьку, ви вимагаєте від мене життя! — сказала вона. — Візьміть його, коли хочете, але візьміть-же хоч чистим та незаплямовним, я залюбки його вам віддам. Не вимагайте, щоб я вмерла безчесною, злочинною! Я не така, як мати моя, я образ не терпітиму! Якщо я вернуся під подружній дах, то можу задушити Венцеслава в підступі ревнощів, або ще й гірше зроблю. Не вимагайте від мене того, що вище над мої сили. Не ховайте мене живою! бо найменше, що зі мною станеться — це я збожеволію… До божевілля мені рукою подати! Вчора! вчора він обідав у тієї жінки, прочитавши мого листа!.. Инші чоловіки теж так зробили-б?.. Я даю вам своє життя, але хай смерть моя не буде ганебна!.. Його огріх?.. Дрібний!.. Мати дитину від тієї жінки!
— Дитину? — сказав Гюло, ступивши вперед два кроки. — Ну, це вже, безперечно, жарт!
В цю мить увійшов Вікторен із Бетою й спинилися здива перед цим видовиськом. Дочка
