О четвертій з половиною барон простував до пані Марнеф; серце в нього билося, коли йшов сходами, як у юнака, бо він запитував сам себе в думці: „побачу я її, чи не побачу“. Чи міг-же він пригадати вранішню сцену, коли родина його лежала в сльозах коло його ніг? Хіба лист Валерії, назавжди схований у маленькому папіровнику на грудях, не доводив йому, що його люблять більше, ніж найвродливішого юнака? Подзвонивши, нещасний барон почув човгання черевиків та гидке кахикання хворого Марнефа. Марнеф відчинив двері, але-ж зразу став у позицію і показав Гюло на сходи — точнісінько як Гюло був показав йому на двері свого кабінету.
— Ви занадто Гюло, пане Гюло!.. — сказав він.
Барон хотів пройти, та Марнеф видобув пистоля й набив його.
— Пане державний радник, такий подляк, як я, — бо ви-ж мене за дуже підлого маєте, правда? — був-би останнім каторжником, коли-б не використав цілком своєї проданої чести. Ви хочете війни, вона буде завзята й немилосердна. Не навертайтесь сюди і не пробуйте пройти: я попередив поліцейського комісара про наші відносини.
І користуючись приголомшенням Гюло, він пхнув його й замкнув двері.
— Що за несвітський негідник! — подумав Гюло, ідучи вгору до Лісбети. — О, тепер я розумію листа! Ми з Валерією покинемо Париж. Валерія моя до кінця моїх днів; вона сплющить мої очі.
Лісбети не було вдома. Пані Олів'є повідомила Гюло, що вона пішла до пані баронеси, сподіваючись застати там пана барона.
— Бідна дівчина! Я й не думав, що вона може так хитрувати, як сьогодні вранці, — думав барон, пригадуючи поведінку Лісбетину по дорозі з вулиці Вано на вулицю Плюме. На розі вулиць Вано та Вавілонської він глянув на Едем, звідки Гіменей вигонив його з мечем закону в руках. Валерія стежила за Гюло з вікна; коли той підвів голову,
