— Ох, боже мій!.. біжу, пані, я розумію вас, схиляюсь перед вами.
Кревель став навколішки, поцілував сукню пані Гюло й зник, сказавши: „до швидкого побачення“. На лихо, ідучи з вулиці Плюме додому по папери, Кревель проходив вулицею Вано і не міг побороти в собі бажання побачитись із своєю герцогинею. Обличчя в нього було ще схвильоване. Він увійшов у кімнату до Валерії, коли та зачісувалась. Вона глянула на Кревеля в дзеркало і, нічого ще не знаючи, лишилась невдоволена, постерігши в ньому велике хвилювання, якого причиною не вона була.
— Що тобі, друженько? — сказала вона Кревелеві. — Хіба годиться приходити таким до своєї герцогиньки? Може й не герцогиня я вже для вас, але твоєю кицею я завжди буду, старе чудисько!
Кревель відповів сумною посмішкою і показав на Рену.
— Рено, дівчино моя, годі на сьогодні, я сама кінчу зачісуватись! Дай мені хінський капот бо пан мій щось дуже по-хінськи виглядає.
Рена, в якої обличчя було дірчасте, як шумівка, і яка створена була, здавалось, спеціяльно для Валерії, пересміхнулася з господинею і подала їй капот. Валерія скинула пенюар, лишилась у сорочці й залізла в капот, як вуж у густу траву.
— Пані нікого не приймає?
— Що за питання! — сказала Валерія. — Ну, скажи, гладкий котику, лівобережні акції знизились?
— Ні.
— Готель подорогшав?
— Ні.
— Не віриш, що ти батько свого маленького Кревеля?
— Яка дурниця! — відказав чоловік, певний того, що його люблять.
— Їй-богу, нічого не розумію, — сказала пані Марнеф. — Коли з друга треба витягати неприємності,
