як корки з шампанського, то не про мене це… Іди, ти мене…
— Та це дарма, — сказав Кревель. — Мені треба двісті тисяч франків за дві години…
— Ох, чи добудеш ти їх? Стривай, я ще не витратила тих п'ятдесяти тисяч, що від Гюло після протоколу одержала, і ще п'ятдесят тисяч можу попросити в Анрі!
— Анрі! Завжди Анрі!… — скрикнув Кревель.
— Ти думаєш, гладкий Макіявелю недопечений, що я Анрі прожену? Що Франція обезброїть свою флоту?.. Анрі — це-ж кинджал, що висить у піхвах на гвіздку. Цей хлопець, — сказала вона, — потрібний мені, щоб дізнавати, чи любиш ти мене. А сьогодні ти не любиш мене.
— Я не люблю тебе, Валеріє! — сказав Кревель. — Та я люблю тебе, як мільйон!
— Цього не досить!.. — вела вона, плигнувши до Кревеля на коліна та оповиваючи йому шию руками, мов хотіла на ній повіситись, як на розетці. — Я хочу, щоб мене любили, як десять мільйонів, як усе золото на землі й навіть більше. Анрі ніколи й п'ятьох хвилин не посидів-би, не розказавши мені, що в нього на серці. Ну, що там тобі, товстунчику? Розпакуймося трохи… Розкажімо швиденько все нашій кицюні! — І вона провела волоссям по обличчі Кревеля, шарпаючи йому носа. — Чи можна-ж мати отакий ніс, — казала вона, — і таїтися з чимсь від своєї Вава-леле-рірії!.. — Вава — ніс пішов праворуч, леле — ліворуч, рірії — вона поставила його на місце.
— Ну, так я зараз бачив… — Кревель спинився, глянув на пані Марнеф. — Валеріє, золотко моє, ти ручишся мені своєю честю… знаєш, нашою честю, що нікому й слова не скажеш про те, що від мене почуєш…
— Знаємо, мере! Треба руку підняти, стривай!.. і ногу!
І вона прибрала позу, що від неї в Кревеля мозок у п'яти пішов, як казав Рабле — така-бо
