втішна й чудова була її голизна, що видніла крізь туман батисту.
— Я бачив зараз розпач Чесноти!..
— А в розпачі хіба є чеснота? — сказала вона, хитаючи головою та руки по-наполеонівськи схрестивши.
— Це бідна пані Гюло, їй треба двісті тисяч франків! Инакше маршал з дядьком Фішером кулю собі пустять, а що ти трохи всьому цьому причина, герцогинько моя, то я маю виправити зло. О, це свята жінка, я її знаю, вона поверне мені все.
Почувши слово Гюло й двісти тисяч франків, у Валерії заблищав погляд, як гарматний огонь в диму її довгих вій.
— Чим-же вона розчулила тебе, ота стара! Що вона показала тобі? Свою… свою віру!..
— Не глузуй з неї, моє серце, це дуже свята, дуже благородна й побожна жінка, варта пошани!..
— А я, виходить, пошани не варта! — сказала Валерія, лихо поглядаючи на Кревеля.
— Я цього не казав, — відповів Кревель, розуміючи, як повинна ображати панію Марнеф хвала чесноті.
— Я теж побожна, — сказала Валерія, пересідаючи на крісло, — але не роблю з релігії ремества, я до церкви нишком ходжу.
Вона замовкла й на Кревеля вже не зважала. Кревель, страшенно стурбований, підійшов до крісла, де сиділа Валерія, і побачив, що вона геть полинула в думках, які він так безглуздо розбуркав.
— Валеріє, янголку мій?..
Глибока мовчанка. Хапливо втерто досить проблематичну сльозу.
— Одне слово, кицюню…
— Пане!
— Про що ти думаєш, любов моя?
— Ах, пане Кревель, я думаю про день свого першого причастя! Яка я гарна була! Яка чиста!
