дівчина, що вдачею дуже нагадувала корсиканку, змучена марними поривами міцної натури, могла-б заспокоїтись опікуванням якогось кволого чоловіка, але столиця, де вона жила, поверховно змінила її. Паризька ввічливість заржавила цю міцно загартовану душу. Природжена хитрість її поглибилась, як і в усіх людей, рокованих на дійсну безшлюбність, в думках з'явилась ущипливість, і в якомусь иншому становищі вона була-б небезпечна. Злістю своєю могла посварити найзгоднішу родину.
Перший час, мавши якісь надії, що їх нікому не звіряла, вона вирішила носити корсет, пильнувати мод і досягла на мить такого блиску, що барон почав уважати її за пристойну наречену. Тоді Лісбета була пікантною чорнявкою з старовинного французького роману. Її гострий погляд, оливкове обличчя, стрункий стан могли-б спокусити якогось запасного майора, але вона задовольнилась, — казала, сміючись, — самозахопленням. До того, власне життя почало, кінець-кінцем, здаватись їй щасливим, коли вона збулася матеріяльного клопоту, бо обідала раз-у-раз у гостях після цілоденної праці. Отже, мала дбати тільки за сніданок та помешкання; крім того, її одягали, багато давали потрібних продуктів, як от цукор, вино, то-що.
З 1837 року, двадцять сім літ проживши наполовину коштом родини Гюло, наполовину — дядька Фішера, кузина Бета, скорившись перед своєю нікчемністю, дозволила поводитись із собою без церемоній; сама почала відмовлятись від запрошень на звані обіди, воліючи бувати тільки в родинному колі, де все-таки щось важила, та уникала мук для свого самолюбства. У генерала Гюло, у Кревеля, в молодого Гюло, у Ріве, наступника Понсів, з яким вона помирилась і який добре приймав її, в баронеси — скрізь вона була ніби своєю. Скрізь вона вміла підластити слуг, даючи їм часом трохи на чарку, розмовляючи з ними кілька хвилин перед
