на невеличкий фуражний підряд у Версалі, здобутий із військового міністерства, завдяки таємним впливам друзів, яких зберіг там колишній генеральний інтендант.
Родинні нещастя, неласка на барона Гюло, свідомість своєї нікчемности у вирі людей, інтересів та справ, що обертає Париж у пекло та рай, — приборкали Бету. Дівчина втратила будь-яку думку про боротьбу та зрівняння з кузиною, відчувши над собою її вищість, але заздрість затаїлись у глибині її серця, як сім'я чуми, що може розвинутись і спустошити місто, коли розгорнути фатальну паку вовни, де воно схоронилось. Часом вона думала: „Ми з Аделіною однієї крови, батьки наші були брати; вона живе в готелі, а я в мансарді“. Але що-року на іменини та новий рік Лісбета одержувала від баронеси й барона подарунки; барон, дуже до неї прихильний, купував їй на зиму дрова; старий генерал Гюло що-тижня запрошував її на обід, а в кузини накриття чекало її що-дня. З неї глузували, але ніхто за неї не червонів. Нарешті, влашували її незалежно в Парижі, де вона жила по своїй подобі.
Ця дівчина справді боялася будь-якого ярма. Пропонувала-ж їй кузина жити в себе?.. Бета добачала в цьому пута жебрацтва; не раз і барон розвязував важку проблему її одруження, але, спокусившись спочатку, вона незабаром відмовляла, боючись, що їй дорікатимуть браком виховання, неуцтвом та убозством; нарешті, коли баронеса радила їй жити з дядьком і хазяйнувати в його домі замість економки, що, мабуть дорого коштувала, вона відповідала, що тоді їй уже й зовсім віддатись не пощастить.
В мисленні кузини Бети була та особливість, яку помічаєш у людей, що розвинулись уже пізно, у дикунів, що думають багато, а кажуть мало. До того-ж її селянський розум набув від розмов у майстерні, від спілкування з робітниками та робітницями певної дози паризької вщипливости. Ця
