не звичайну, правда, каву, але в неї це зветься кавою. Так умовмося-ж, Бразиліє! Люблю Бразилію, це гарячий край. Яка буде доля моєї небоги?
— Стара струсихо! — сказав Монтес, вражений пір'ям, що було в Нурісон на капелюхові, — ти перебила мене. Якщо ти покажеш мені… Валерію вкупі з тим митцем…
— Так як ти хотів-би з нею бути, розуміється, — сказала Карабіна.
— Тоді я беру цю нормандку й везу її…
— Де?.. — спитала Карабіна.
— До Бразилії! — відповів барон. — І одружуся з нею. Дядько полишив мені десять квадратових льє непродажної землі, тим-то я й досі володію цією місциною; у мене там сотня негрів, самих негрів, негритянок та негритят, що ще дядько купив…
— Небіж негроторговця!.. — скривилась Карабіна. — Це ще треба зважити. Сідалізо, дитино моя, чи негрофілка ти?
— Ну, не пустуй, Карабіно, — сказала Нурісон. — Якого чорта! У мене-ж із паном справи.
— Якщо я знову візьму собі французку, то хочу володіти нею неподільно, — вів бразилієць. — Попереджаю вас, панно, — я король, але не конституційний король, я цар, всіх підданих своїх я купив, і ніхто не виходить з мого царства, що лежить за сто льє від усякого житла, з суходолу воно межує з дикунами, а від берега його відділяє пустиня, завбільшки з вашу Францію…
— Я волію краще мансарду тут! — сказала Карабіна.
— Так і я думав, — відповів бразилієць, — тому й продав усі свої землі й усе, що мав у Ріо-де-Жанейро, щоб приїхати до пані Марнеф.
— Таких подорожів для аби-що не роблять, — сказала пані Нурісон. — Ви маєте право, щоб вас любили за-для вас самих, а надто коли ви з себе такий гарний… О! він-же гарний! — сказала вона Карабіні.
— Дуже гарний! Кращий за поштаря з Лонжюмо, — відповіла лоретка.
