Сідаліза взяла барона за руку, але той звільнився як-мога чемніше.
— Приїхав я, щоб викрасти пані Марнеф! — провадив бразилієць, знову беручись до своєї аргументації. — І ви не знаєте, чому я три роки барився?
— Ні, дикуне, — сказала Карабіна.
— Вона мені стільки говорила, що хоче жити зі мною, вдвох, у пустині!..
— Та це вже не дикун, — сказала Карабіна, зареготавши, — він належить до племени цивілізованих Тюхтіїв.
— Вона стільки мені про це говорила, — провадив барон, нечулий на лореччині глузування, — що я вирішив улаштувати чарівне житло серед того безмежного маєтку. Приїхав до Франції по Валерію, і вночі, коли побачив її…
— Побачив це пристойно, — сказала Карабіна, — запам'ятаю цей вираз!
— Вона сказала мені чекати, поки помре той негідник-Марнеф, і я погодився, щиро простивши її за прихильність до Гюло. Не знаю, може сам чорт перебрався в спідницю, але жінка ця після того задовольняла всі мої забаганки, всі мої вимоги, словом не давала мені приводу й на хвилину запідозрити її!..
— Оце вправність! — сказала Карабіна до пані Нурісон.
Пані Нурісон на знак згоди кивнула головою.
— Віра моя в цю жінку дорівнюється моїй любові, — сказав Монтес, заплакавши. — Зараз за столом я трохи ляпасів усім не надавав…
— Я це бачила! — сказала Карабіна.
— Якщо мене обдурено, якщо вона заміж віддається і якщо вона зараз у обіймах Стейнбока, то жінка ця варта тисячі смертей, і я вб'ю її, як муху…
— А жандарми, хлопчику… — сказала пані Нурісон із посмішкою, від якої мороз поза шкірою ліз.
— А поліцейський комісар, а судді, а суд і всяка морока!.. — сказала Карабіна.
