— Пані, — відповів лікар, — мені відомо все те, на що милосердя примушує вас споглядати; але згодом ви до цього звикнете, як звикаємо всі ми. Такий-бо суспільний закон. Сповідальник, суддя, адвокат не могли-б існувати, коли-б державний дух не поборював людського серця. Чи можна було-б без цього явища жити? Хіба військовий підчас війни не бачить ще жорстокіших речей, ніж ми? А всі військові, що в огні побували, добрі люди. Ми, лікарі, хоч можемо тішитись щасливим лікуванням, так як і у вас буває радість, коли врятуєте родину від жаху голода, розпусти, злиднів, повернувши її до праці та громадського життя; але яка радість у судді, поліцейського комісара або адвоката, які все життя своє копирсаються в злочинних комбінаціях пожадливости, цього громадського страхіття, що вміє тільки жалкувати за невдачу, але на каяття ніколи не здібне? Половина суспільства все життя своє стежить за другою половиною. У мене є приятель, давній адвокат, тепер уже відстановлений, так він казав, що років з п'ятнадцять тому нотарі й адвокати перестали вже довіряти своїм клієнтам, так як і противній стороні. От син ваш адвокат, хіба-ж його не зраджували ті, кого він брався обороняти?
— О, часто! — сказав, посміхаючись, Вікторен.
— Де-ж причина цього глибокого зла? — спитала баронеса.
— В недостатній релігійності, — відповів лікар, — та в поширенні фінансового духу, який, по-суті, є зміцнілий егоїзм. Колись гроші не були всім, колись визнавалось де-що вище й важливіше за них. Було благородство, хист, служба державі; але тепер закон зробив із грошей головне мірило, взяв їх за основу політичної діяльности! Де-хто з суддів не може бути обраним, Жан-Жака Русо теж не можна було-б обрати! Постійні розділи спадщини примушують кожного думати про себе з двадцятилітнього віку. Ну, а між потребою
