себе за вбійника. А Гортензії бог здавався дуже справедливим. Вийшла Селестіна й попросила чоловіка, щоб пішов вкупі з нею.
— Якщо ви підете туди, пані, і ви, пане, то не підходьте на фут до ліжка, оце і уся пересторога. Не смійте ні ви, ні дружина ваша цілувати хворого! Тому й треба вам піти з дружиною, пане Гюло, щоб не дозволяти їй порушити цього наказу.
Аделіна з Гортензією, лишившись самі, пішли посидіти коло Лісбети. Ненависть Гортензії до Валерії була така шалена, що вона не могла стримати свого пориву.
— Кузино, мати і я відомщені!.. — скрикнула вона. — Ця отрутна істота сама себе вжалила, вона розкладається!
— Гортензіє, — сказала баронеса, — не християнка ти в цю хвилину. Ти повинна молитись, щоб бог надихнув каяття в цю нещасну.
— Що ви кажете? — скрикнула Бета, підводячись із стільця. — Це ви про Валерію?
— Атож, — відповіла Аделіна, — вона засуджена, вона вмирає з жахливої недуги, про яку й розказати страшно.
Зуби в кузини Бети зацокотіли, вона холодними потом облилася, і страшний дріж охопив її, в якому виявилась глибінь її жагучої приязни до Валерії.
— Піду туди, — сказала вона.
— Але-ж лікар заборонив тобі виходити!
— Дарма, піду! Як-же там, мабуть, бідному Кревелеві, бо він любить свою дружину…
— Він теж помирає, — обізвалась графиня Стейнбок. — Ах, усі наші вороги тепер у руках диявола…
— Бога!.. дитино моя…
Лісбета одяглася, взяла свою знакомиту кашемірову шаль, наділа чорний оксамитовий капот, узула чобітки і, не слухаючи уговорів Аделіни з Гортензією, подалася з хати, мов її сила якась деспотична гнала. Прийшовши на вулицю Барбе через кілька хвилин після подружжя Гюло, Лісбета
