застала там сімох лікарів, яких Біаншон прислав спостерігати цей виключний випадок і до яких він сам допіру приєднався. Лікарі ці, зібравшись у залі, сперечались про недугу — що-разу хто-небудь з них навідувався в кімнати то до Валерії, то до Кревеля й вертався з якимсь аргументом на підставі цього короткого спостереження.
Ці князі науки поділились між двома поважними поглядами. Один з них, єдиний представник своєї думки, стояв за отруєння й припускав особисту помсту, заперечуючи наявність недуги, описаної в Середні Віки. Троє инших добачали в цьому випадкові розклад лімфи та слизових кешень. Друга партія, до якої належав і Біаншон, твердили, що недугу спричинено переродженням крови, яку псував якийсь невідомий хвороботворчий початок. Біаншон приніс аналізу крови, що зробив професор Дюваль. Лікувальні заходи, хоч і безнадійні та цілком практичні, залежали від розв'язання цієї медичної проблеми.
Лісбета скам'яніла за три кроки від ліжка, де вмирала Валерія, побачивши вікарія з церкви св. Томи Аквінського в головах своєї приятельки, яку доглядала сестра-жалібниця. Релігія знаходила для порятунку душу в купі гниття, де з п'ятьох людських чуттів лишився тільки зір. Сестра-жалібниця, що тільки одна й згодилась доглядати Валерію, трималась на віддалі. Так католицька церква, ця божественна твердиня, завжди сповнена поривом до безмежної саможертви, напучувала духовно й фізично цю підлу, гниючу жінку, ущедряючи її безкінечно лагідністю та невичерпним милосердям.
Перелякані слуги відмовлялись заходити в кімнату до пана чи панії; вони думали тільки про себе й уважали, що господарів їхніх покарано справедливо. Сморід був такий, що не зважаючи на розчинені вікна та найміцніші пахощі, ніхто не міг довго пробути в кімнаті Валерії. Тільки Релігія там пильнувала. Чи-ж могла жінка з таким високим розумом, як Валерія, не подумати про те,
