ніж вона відчула його щастя, і що його світлі образи поставали їй натовпом, мов щоб виявити оману шлюбу — пристойного перед світом, а в дійсності жахливого. До чого прислужилася їй чудова чеснота молодості, затамовані втіхи й жертви задля світу? Хоч усе в ній виявляло й чекало кохання, вона запитувала себе, до чого тепер гармонія її рухів, її усмішка й краса? Їй прикро було почувати тепер свою свіжість і любосність, як прикро чути звук, повторюваний без мети. Навіть власна врода була їй нестерпуча, як недоцільна річ. Вона з жахом завбачала, що тепер уже не зможе бути цільною натурою. Хіба ж її внутрішнє «я» не втратило здібності відчувати вражіння в чарівній новизні, що дає стільки радості в житті? В майбутньому її почуття здебільшого стиратимуться зразу, як тільки виникнуть, і багато з того, що раніш зворушило б її, тепер буде їй байдуже. Після дитинства людини настає дитинство серця. А це друге дитинство її коханець поніс у домовину. Ще молода в своїх бажаннях, вона вже не мала повної душевної молодості, яка всьому в житті надає вартості й смаку. Хіба ж не зберігала вона в собі джерело смутку й зневіри, яка мусіла відбирати її переживанням їх раптовий блиск, їх порив? Бож ніщо не могло дати їй щастя, якого вона сподівалась і яке так чудово вимріяла. Її перші справжні сльози гасили той небесний вогонь, що освітлює перші переживання серця, вона завжди мусіла каратися за те, що вона не така, яка могла бути. З цієї думки й походить та гірка огида, яка відвертає вбік голову, коли знову з'являється якась утіха. Вона міркувала тоді про життя, як старик, що ось-ось його покине. Хоч вона почувала себе молодою, вага веселих днів падала їй у душу, гнітила й завчасу старила її. Розпачливим криком запитувала вона в світу, що дасть він їй навзамін кохання, яке допомагало їй жити й яке вона втратила. А саму себе запитувала, чи в її зниклому коханні, такому непорочному й чистому, не було думки, злочиннішої за вчинок? І безпідставно винуватила себе, щоб тільки насміятися з світу й утішити себе в тому, що не мала з тим, кого оплакувала, досконалого зв'язку, який, поєднуючи дві душі,
108
