того ж, цих страждань нікому не звіряють; щоб утішити в них жінку, треба вміти їх відгадати, бо, зароджені в гіркоті й пережиті релігійно, вони лишаються в душі, як лавина, що, падаючи в долину, руйнує все по дорозі.
Маркіза була тоді під гнітом цих страждань, які довго лишаються невідомі, бо все в світі їх засуджує, тим часом як почуття їх голубить і совість справжньої жінки їх завжди виправдує. З цим горем те саме, що з дітьми, яких безоглядно скривдило життя і які материнському серцю куди дорожчі, ніж діти щасливо обдаровані. І може ця жахлива катастрофа, яка вбиває все зовнішнє життя, ніколи не була така прикра, така цілковита, так жорстоко збільшена обставинами, як це трапилося з маркізою. Молодий і щирий коханець, бажанню якого вона ніколи не поступалась, скоряючись законам світу, помер, щоб урятувати те, що в суспільстві зветься «жіночою честю». Кому ж могла вона сказати: «Я страждаю!» Її сльози образили б її чоловіка, першу причину катастрофи. Закони, звичаї засуджували її скарги; кожна подруга потішилася б ними, кожен чоловік спекулював би на них. Ні, ця бідна страдниця могла плакати досхочу тільки в пустині, стримувати там свої муки або піддатися їм, померти або вбити в собі щось, може й свою совість. Вже кілька день сиділа вона, втупивши очі в рівний обрій, де, як і в її прийдешньому житті, не було чого ні шукати, ні сподіватися, де все було видно з одного погляду і де вона бачила образи холодної розпуки, яка безупинно краяла їй серце. Туманні ранки, бліде небо, хмари, що сунуться низько під сірим небосхилом, пасували до перебігу моральної хвороби. Її серце не стискувалось і не в'яло — ні, свіже й квітуще, воно кам'яніло під повільним діянням нестерпучого горя, бо кінця тому горю не було. Вона страждала через себе й для себе. А таке страждання — хіба не крок до егоізму? Тому жахливі думки зринали їй у свідомості й ранили її. Вона чистосердо допитувала себе й бачила, що подвоїлась. В ній була жінка, що міркувала, і жінка, що почувала; жінка, що мучилась, і жінка, що не хотіла мучитись далі. Вона переносилась до радощів свого дитинства, що минуло раніш,
102
