в невимовній тузі. Ви розумієте, пані, він чекав, він не мав ні сну, ні спокою; читав газети, щодня сам їздив на пошту. Якось увечері доповідають йому про слугу його сина-полковника. Він бачить того слугу верхи на коні його пана, нема що питати — полковника вбито, розірвано надвоє ядром. Під кінець вечора прийшов пішки слуга молодшого; молодший помер другого дня після бою. Нарешті опівночі прийшов гарматник сповістити його про смерть третього сина, що на його голову бідолашний батько поклав за такий короткий час усе своє життя. Так, пані, вони всі загинули.
По паузі, опанувавши хвилювання, священик тихо додав:
— І батько лишився жити, пані. Він зрозумів, що коли бог лишив його на землі, він мусить тут страждати; і він страждає тут, але кинувся в лоно релігії. Чим же він міг бути?
Маркіза звела очі на його обличчя, що зробилося величним від туги й покори, і чекала слова, яке викликало в неї сльози:
— Священиком, пані: сльози освятили його раніш, ніж він став перед олтарем.
На мить запанувала мовчанка. Маркіза й кюре дивилися у вікно на туманний обрій, немов могли бачити там тих, кого вже не було.
— Не міським священиком, а простим кюре, — обізвався він.
— У Сен-Ланжі? — мовила вона, втираючи очі.
— Так, пані.
Ніколи горе не здавалось Жюлі величнішим, і це «так, пані» впало їй у саме серце, як вага горя безконечного. Цей голос, що тихо бринів у вухах, геть зворушив її. Ох! то справді був голос нещастя, голос повний і поважний, що проходить, здається, в глибину душі.
— Пане, — сказала майже шанобливо маркіза, — а коли не помру, то чим я буду?
— Хіба у вас немає дитини, пані?
— Так, — сказала вона холодно.
Кюре глянув на цю жінку так, як дивиться лікар на
107
