ності. Є два материнства, пане. Раніш я цієї ріжниці не знала, а тепер зрозуміла. Я мати тільки наполовину — краще й зовсім такою матір'ю не бути. Елен не від нього! О! не здригайтеся! Сен-Ланж — це безодня, де зникло багато облудних почуттів, звідки вирвалися зловісні відблиски, де завалилися хисткі будівлі протиприродних законів. В мене є дитина, цього досить; я мати, так хоче закон. Але ви, пане, людина з такою ніжною, співчутливою душею, може зрозумієте зойк бідної жінки, яка ніколи не допускала в серце штучного почуття. Хай бог мене розсудить, але я, по моєму, не порушую його законів, коли піддаюся почуттям, які він поклав мені в душу. Що ж я почуваю? Хіба дитина, пане, це не образ двох істот, не плід двох вільно поєднаних почуттів? Коли вона не походить з усіх фібр тіла й з усієї ніжності серця, коли не нагадує радісного кохання, часу, місця, де дві істоти були щасливі, коли не нагадує їхніх розмов, сповнених людської музики і їхніх солодких думок, то ця дитина є створіння невдале. Так, для них вона мусить бути чарівною мініатюрою, де звучать поеми їхнього спільного таємного життя; вона мусить відкрити їм щедре джерело почуттів, бути заразом усім їхнім минулим і всім майбутнім. Моя бідна Еленочка є дитина свого батька, дитина обов'язку й випадку; до неї мене прихиляє тільки жіночий інстинкт, той закон, що непереможно пориває нас охороняти створіння, зароджене в нашому лоні. З погляду суспільства я бездоганна. Хіба не пожертвувала я їй своїм життям і щастям? Її крики крають мені душу; якщо вона впаде у воду, я кинуся її рятувати. Але її нема в моєму серці. Ох! у своєму коханні я мріяла про більше й глибше материнство; у зниклому сні я голубила дитину, яку бажання зачали раніш, ніж вона зародилась, ту ніжну квітку, що з'явилася в душі перед тим, як побачити світ. Я для Елен те, чим з наказу природи повинна бути мати для свого породження. Коли вона не матиме потреби в мені, все скінчиться. Причина зникне, наслідки припиняться. Коли жінка має чудову можливість поширити материнство на все життя своєї дитини, то хіба не від радості її
110
