морального зародження залежить ця божественна тривалість почуття? Коли першою оболонкою дитини не була душа її матері, то й материнство кінчається в її серці, як кінчається воно у тварини. Це правда, я це почуваю: в міру, як більшає моя бідна дитина, моє серце звужується. Жертви, які я принесла їй, уже відштовхнули мене від неї, а для іншої дитини моє серце, почуваю, було б невичерпне; для тої іншої ніщо не було б жертвою, — все було б насолодою. Тут, пане, і розум, і релігія — все в мені безсиле проти моїх почуттів. Хіба ж не в праві бажати смерті жінка, яка не є ні мати, ні дружина і яка, собі на лихо, передчувала кохання в усій його безконечній красі, материнство в усій його безмежній радості? Що може з неї бути? Я скажу вам, що почуває така жінка. І вдень і вночі, не раз і не два тремтить у мене голова, серце й тіло, коли якийсь незатамований ще спогад приносить мені образ щастя, яке я уявляю більшим, ніж воно є. Від цих жорстоких мрій бліднуть мої почуття, і я думаю: «Яке ж було б моє життя, коли б…»
Вона затулила обличчя руками й заридала.
— Ось що робиться в моєму серці! — почала вона знову. — За дитину від нього я згодилась би на найстрашніші нещастя. Бог, що вмер за всі гріхи на землі, простить мені цю смертельну для мене муку; але світ, я знаю, невблаганний: для нього мої слова — блюзнірство, я глумлюся з усіх його законів. Ах! Я хотіла б розпочати війну із світом, щоб поновити його закони й звичаї, щоб розбити їх. Хіба ж не поранив він мене в усіх моїх думках, в усій моїй істоті, в усіх моїх почуттях, в усіх моїх бажаннях, в усіх моїх сподіванках, у майбутньому, в сучасному, у минулому? Для мене день повен темряви, думка — меч, серце — рана, дитина — заперечення. Так, коли Елен говорить до мене, мені хочеться від неї іншого голосу, коли дивиться на мене — хочеться інших очей. Вона тут для того, щоб свідчити мені про те, що мусіло б бути й чого нема. Вона мені нестерпуча! Я посміхаюсь їй, я намагаюсь нагородити її за почуття, яких не можу їй дати. Я страждаю! Ох, пане, страждаю так, що не можу
111
