ками, або, коли мова йде про кохання, — таємними угодами, так бо соромляться тут усього, що нагадує пристрасть. Серед усіх цих проречистих облич я не бачу жодного, на якому видно було б душевну відданість якійсь ідеї чи каяттю. Тут жаль і нещастя соромливо ховаються за жартами. Серед цих жінок я не бачу жодної, з якою хотілося б позмагатись і яка могла б затягти в безодню. Де побачиш у Парижі силу? Кинджал тут диковина, яку повішено на золочений цвях і оздоблено гарними пихвами. Жінки, ідеї, почуття — все на один лад. Пристрастей тут немає, бо немає індивідуальностей. Чини, думки, достатки — все знівельовано, і всі ми ходимо в чорних фраках, мов носимо жалобу по мертвій Франції. Рівних собі ми не любимо. Між двох закоханих мусять бути ріжниці, які поборюєш, відстань, яку перемагаєш. Ці чари кохання зникли 1789 року. Наша нудьга й наші приїсні звичаї — це наслідок політичної системи. В Італії, принаймні, все просто і ясно. Жінки там — тільки шкідливі тварини, яких треба стерегтися, як тигрів, небезпечні сирени без розуму, без логіки, крім логіки своїх смаків та забаганок.
Пані Фірміані підійшла й перервала цей монолог, у якому важко віддати безліч суперечних, недокінчених і невиразних думок. Вся принадність мрії полягає в її невиразності, адже вона — щось ніби розумова пара.
— Я хочу, — сказала вона, взявши його під руку, — познайомити вас з жінкою, яка дуже бажає вас знати після всього що про вас чула.
Вона провела його до сусідньої вітальні, де суто паризьким рухом, посмішкою і поглядом показала йому на жінку, що сиділа коло каміна.
— Хто вона? — жваво спитав граф де-Ванденес.
— Жінка, про яку вам, певне, не раз доводилось говорити, хвалячи її або гудячи, жінка, що живе насамоті, справжня загадка.
— Якщо ви були колись милосердною в своїм житті, то скажіть, будь ласка, її ім'я.
— Маркіза д'Еглемон.
— Мені треба буде повчитися в неї; вона зуміла зробити
118
