китному повітрі, неокреслену, як ніжно-мелодійний голос ланів, але позначену, як і природа, таємничим коханням. Хіба не тремтять у цей час поля, як наречена у весільному вбранні, хіба не закликають вони до втіхи найсуворіші душі? Покинути похмурі вулиці Маре́ вперше після минулої осені, опинитися серед гармонійної і мальовничої долини Монморансі, іти по ній вранці, споглядаючи безмежність її обріїв, і почувати змогу перевести з неї свій погляд на очі, що теж світяться безкраїм, висловлюючи кохання, — які серця залишилися б холодними, які уста зберегли б таємницю? Кароліна здалась незнайомому не так розумною, як веселою, не так освіченою, як люблячою; та коли в її сміху почувалась пустотливість, її слова обіцяли справжнє почуття. Коли на пильні запитання сопутника дівчина відповідала сердечним звіренням, яке нижчі класи виявляють без стриманості, властивої світським людям, обличчя чорного добродія оживлялося і ніби відроджувалось. Його вираз поволі втрачав свій смуток, що псував йому риси, а далі його обличчя помалу набуло юнацького вигляду і краси, що від них Кароліна стала щаслива й горда. Гарненька вишивальниця вгадала, що її добродій, давно позбавлений ніжності й кохання, вже не йняв віри жінкам. Кінець-кінцем, несподіваний дотеп у легкій розмові Кароліни скинув останній серпанок, що закривав на обличчі в незнайомого його справжню молодість і вдачу; він, здавалось, назавжди відкинув обридливі думки й виявив гарячу душу, заховану під урочистістю його обличчя. Розмова непомітно стала інтимною, і в ту хвилину, як екіпаж спинився біля перших будівель довгого села Сен-Ле, Кароліна називала незнайомого паном Роже. Стара мати прокинулася тільки вперше.
— Кароліно, вона все чула? — непевно спитав Роже в дівчини на вухо.
Кароліна відповіла чарівною посмішкою недовір'я, що розвіяла важку хмару з чола цієї підозріливої людини, яка побоювалась материних розрахунків. Не дивуючись ні з чого, пані Крошар на все погодилась і рушила за дочкою та паном Роже до Сен-Лейського парку, де молоді люди вирі-
224
