— Треба лікаря, — сказала панна де Бельфей, — Франсуазо, лікаря! Що, ці панії не посилали по лікаря?
— Вони привели до мене священика, — повторила старуха, зідхнувши.
— Як вона мучиться! І ніяких заспокійливих ліків, нічого немає на столі!
Мати зробила ледве помітний рух, але проникливий погляд Кароліни зрозумів його, бо вона замовкла, щоб дати старій говорити.
— Привели до мене священика… немов на те, щоб сповідати мене. Стережися, Кароліно, — болісно скрикнула стара статистка, поєднавши останні сили, — священик примусив мене назвати ім'я твого добродійника.
— А хто ж міг сказати його тобі, матусю?
Стара востаннє зідхнула, намагаючись прибрати лукавого вигляду. Якби панна де-Бельфей могла пильнувати материного обличчя, вона побачила б те, чого ніхто не побачить: як сміється смерть.
Щоб зрозуміти інтерес, захований у вступі цієї сцени, треба на хвилину забути її дійових осіб і вислухати оповідання про передніші події, з яких остання зв'язана з смертю пані Крошар. Ці дві частини складуть тоді одну історію, яка, за властивим паризькому життю законом, призвела до двох відмінних наслідків.
Наприкінці листопада 1805 року, один молодий адвокат, років двадцяти шести, виходив о третій годині вночі парадними сходами готеля, де жив імператорський канцлер. Вийшовши на подвір'я в бальному одягу, коли злегка морозило, він не міг стримати сумного вигуку, в якому, проте, бриніла веселість, що мало коли покидає француза, бо зза штахетів готеля він не побачив жодного фіакра й не почув стукоту сабо та хрипких голосів паризьких візників. Серед подвір'я, ледве освітленого ліхтарями карети, чути було вряди-годи тупіт коней міністра юстиції, якого молодик залишив за грою в буйот з Камбасересом[1]. Зненацька хтось
241
- ↑ Французький юрист, що був головним упорядником цивільного кодексу за Наполеона.
