зала імператорський хрест Почесного Легіону. Священик відсунувся разом з стільцем, коли побачив обличчя імператора; та незабаром знову підсунувся до своєї спокутниці, яка розмовляла з ним якийсь час так тихо, що Франсуаза нічого не почула.
— Прокляття мені! — скрикнула раптом стара. — Не покидайте мене. Як, панотче, ви гадаєте, що я відповідатиму за доччину душу?
Священик говорив надто тихо, а перегородка була надто груба, щоб Франсуаза могла щонебудь почути.
— Лишенько! — скрикнула удова, плачучи, — негідник не залишив мені нічого, чим я могла б розпоряджатися. Узяв мою бідну Кароліну, розлучив мене з нею, а мені призначив тільки три тисячі ліврів ренти з капіталу, що належить моїй дочці.
— Пані має дочку й тільки дожиттьову ренту, — крикнула Франсуаза, вибігши до залу.
Три жінки ззирнулися з глибоким здивованням; та з них, що в неї ніс, похилений до підборіддя, виявляв певну перевагу в лицемірстві та хитрощах, підморгнула, і тільки но Франсуаза відвернулася, зробила своїм приятелькам знак — ця дівка, мовляв, пройда, вона вже записана в трьох духівницях. Отже старі жінки лишилися, але незабаром вийшов абат, і після одного слова з його уст ці відьми скотилися слідом за ним сходами, покинувши Франсуазу саму з хазяйкою. Пані Крошар, що її страждання жорстоко збільшилися, марно дзвонила свою служницю; та задовольнялася з того, що гукала: «Іду, іду! зараз!» Дверці шаф та шухляди комодів розчинялися й зачинялися, немов Франсуаза шукала якогось лотерейного квитка. Ту мить, коли криза наближалася до фатального кінця, панна де Бельфей підійшла до ліжка матері, щоб потішити її ніжними словами.
— Ох, матінко, яка я винна! Ти страждаєш, а я цього не знала, серце моє не казало мені, але ось і я…
— Кароліно…
— Що?
— Вони привели до мене священика.
240
