В це невеличке Сен-Жерменське передмістя промкнулося завдяки своїм аристократичним поглядам або своєму достаткові кілька багатих буржуа. Але, не зважаючи на їх сороклітній вік, кожне тут каже про них: «А той малий добромисний!» І призначають їх у депутати. Загалом старі панни їм протегують, але й гудять їх.
Нарешті, в цім обранім товаристві приймають двох-трьох священиків чи то заради їхньої епітрахілі, чи за їхній розум, або й просто — нудьгуючи поміж себе; ці значні особи вводять міщанський елемент у свої вітальні, як пекар кладе дріжджі в тісто.
Розумовий багаж, зібраний у всіх цих головах, складається з певної кількості старовинних поглядів, до яких домішуються трохи нових думок, що спільно щовечора пережовуються. Як вода в невеликій бухті, фрази, що висловлюють ці думки, мають свій щоденний приплив і відплив, свій безупинний вир, достоту однаковісінький; і хто слухає їх сьогодні, почує й завтра, і через рік, і завжди їх порожній гомін. Їхні непорушні присуди про земні справи становлять традиційну науку, до якої годі будькому додати хоч краплину. Життя цих рутинерів плазує в сфері звичок, так само безперечних, як і їхні релігійні, політичні, моральні та літературні погляди.
Допущеному в це братство чужинцеві всякий не без певної іронії скаже: «Ви не знайдете тут блиску вашого паризького світу!» — і всякий засудить життя своїх сусід з наміром упевнити вас, що він у цім товаристві — виняток і що він даремно намагався був його оновити. Але якщо чужинець потвердить, на лихо, якимсь зауваженням ту думку, яку ці люди взаємно одне про одного мають, його зразу ж приймають за людину лиху, без віри й без закону; за зіпсованого парижанина, «як і всі парижани взагалі».
Коли Гастон де-Нюель з'явився в цьому невеликому світі, де етикет додержувався цілковито, де кожна життьова річ гармоніювала з усім іншим, де все було на видноті, а дворянські й земельні якості котирувались, як біржові фонди на останній сторінці газет, його заздалегоди вже
