зворушеної душі. Це був ніби безгрішний Манфред[1]-католик, що вірить пристрасно, що топить сніги палом безвихідного вулкану, що розмовляє з зорею, яка тільки йому видима!
Багато незрозумілого помічав я у зовнішнім житті графа. Я не міг устежити за ним, не як за мандрівцем, що простує своїм шляхом і зникає десь серед ярів та драговин, а як за стрільцем, якого пантрують і який шукає схованки й притулку. Я не міг зрозуміти, куди він раптом зникав і часто саме тоді, як було дуже багато роботи; він не крився від мене, що йде кудись, бо казав: «Працюйте далі замість мене» — і доручав мені свою роботу. Ця людина, що глибоко поринула в потрійні обов'язки — державного діяча, судді та промовця, чарувала мене своєю любов'ю до квітів, любов'ю, що виявляє величну душу й властива майже всім витонченим істотам. В його садку й кабінеті була сила найдивніших рослин, але він купував їх завжди прив'ялими. Може, йому до серця було дивитися на них, як на образ його власної долі, бо й він так само зів'яв, як ті примерхлі квіти, що їх аромат, змішаний з духом тління, дивно сп'яняв його. Граф любив свій рідний край, громадській роботі він віддавався з шаленством серця, яке хоче затамувати якусь іншу пристрасть; проте, наука, праця, поглинаючи його час, не давали йому цілковитого задоволення; в ньому відбувалася жахлива боротьба, і далекі відгуки її докотилися до мене. Одно слово, в ньому почувалось палке прагнення до щастя, і мені здавалось, що він ще зазнає його; але що ставало на перешкоді? Може він любив якусь жінку? Я ставив собі це питання. Уявіть, які скорботи перебрала моя думка перш, ніж я підійшов до такого простого й разом такого страшного питання. Не зважаючи на всі зусилля, моєму патронові не вдалося затамувати голоса свого серця. Під його суворою поставою, під мовчазністю судді хвилювалася пристрасть, стримувана з такою силою, що ніхто крім мене, його застільника, не дізнався про цю таємницю.
- ↑ Герой одноіменної драматичної поеми Байрона, великий грішник, що марно шукає собі забуття.
