Я пішов спати дуже схвильований, бо таємниця не тільки не з'ясувалася, а здалася мені ще таємнішою. Я почував незвичайну трагедію, бо розумів, що нічого вульгарного не могло статися між чоловіком графової вдачі і жінкою, яку він собі обрав. А ті обставини, що примусили графиню покинути чоловіка, такого благородного, чемного, бездоганного, чоловіка, що кохав і гідний був взаємного кохання, — вони напевне були не з звичайних! Фраза графа де-Гранвіля стала мені ніби смолоскипом, кинутим у підземелля, в яких я вже давно блукав; хоч полум'я й не освітило їх, але мої очі все ж пересвідчилися в тому, які вони великі. Я усвідомив графові страждання, не знаючи ні глибини їх, ні гіркоти. Його жовте обличчя, його всохлі виски, його надлюдська праця, хвилини замріяності, найдрібніші деталі життя цього жонатого безженця яскраво виступили мені тої години розумового розгляду, який є, ніби присмерк сну і якому віддалася б, як і я, кожна людина з чулим серцем. О, як любив я свого бідного патрона! Він здавався мені величним. Я прочитав поему меланхолії, я помітив невпинну дію в серці, яке мав за байдуже. Хіба найвище горе не призводить завжди до нерухомості? Чи помстився за себе цей суддя, що мав у руках таку владу? Чи тішився він з довгої агонії? Хіба ж звичайна річ у Парижі гнів, що клекоче аж десять років? Що робив Октав після цього великого лиха, бо розлука подружжя — це велике лихо нашої доби, бо інтимне життя тепер зробилося тим, чим не було колись, а саме — соціальним питанням?
Кілька день ми не згадували про цю тему, бо у великих страждань є своя соромливість. Нарешті, якось увечері граф сказав мені поважно:
— Залишіться!
Ось яке, приблизно, було його оповідання:
«Мій батько мав вихованку, багату і вродливу; їй було шістнадцять років, коли я повернувся з колегії до цього старого готеля. Оноріна, яку виховала моя мати, прокидалася тоді до життя. Сповнена водночас і жіночої привабливості й дитячості, вона мріяла про щастя так само, як мріяла б про прикрасу, а може щастя й було для неї
