— Я шаную його, поважаю, схиляюся перед ним; він ніколи не скривдив мене, він — добрий, ніжний… але я вже не можу любити… А втім, годі про це! Суперечка все здрібнює. Я висловлю вам у листі свої думки про це, бо зараз вони душать мене, у мене жар, під ногами в мене попіл мого Параклету[1]. Все, що я бачу, всі речі, які досі я мала за набуток моєї праці, нагадують мені тепер те, про що я хотіла забути. Ах, треба тікати звідси так само, як я втекла із свого дому!..
— А куди? — сказав я. — Чи може жінка прожити без оборонця? Невже ж вам у тридцять років, повній сил, яких ви самі не усвідомляєте, повній ніжності, якою ви можете обдарувати, — оселитися в пустелі, де я можу сховати вас? Не турбуйтесь! Граф не з'являвся сюди п'ять років, то й ніколи не з'явиться без вашого дозволу. Його величне життя впродовж дев'яти років — запорука вашого спокою. Отже, ви можете цілком безпечно обміркувати майбутнє зо мною та моїм дядьком. А він такий могутній, як і міністр. Заспокойтеся ж, не прибільшуйте свого нещастя. Священик, що посивів у своєму сані, не дитина; вас зрозуміє той, кому вже п'ятдесят років люди звіряли всі пристрасті, хто важить на своїй руці такі важкі серця, як князів і королів. Якщо він суворий у єпітрахілі, то тут серед ваших квітів буде ніжний, як і вони, і вибачливий, як його господь.
Я залишив графиню опівночі, залишив її зовні спокійною, але понурою; розгадати її таємні наміри не під силу було ніякій прозірливості. Графа я зустрів неподалік на вулиці Сен-Мор, бо він покинув умовлене місце на бульварі, якась непоборна сила тягла його до мене,
— Що за ніч буде цій бідній дитині! — скрикнув він, коли я кінчив оповідати про все, що допіру відбулося. — А що, якби я туди пішов, якби вона раптом мене побачила?
— Зараз вона може кинутися з вікна. Графиня з тих
- ↑ Назва манастиря, що його заснував відомий свого часу (XII ст.) богослов Абеляр для своєї нещасної коханки Елоізи.
