ваної, в одному з найкращих готелів у Парижі, коханої чоловіком, щасливої матері… і перемога ваша…
— Але, — спитала вона, — хіба ви, чоловік, зможете мене колинебудь зрозуміти?
— Ні, — відповів я. — Тому я й покликав судити нас релігію. Кюре з Білих Мантій — сімдесятип'ятилітній святий. Мій дядько не великий інквізитор, він святий Йоан, а для вас він буде Фенелоном, тим Фенелоном, що казав герцогові Бургундському: «З'їжте у п'ятницю хоч і ціле теля, але будьте, ваша вельможність, христіанином!»
— Ні, пане, манастир — це єдине моє пристановище й захист. Тільки бог може мене зрозуміти. Ніхто, хоч би це був сам святий Августін, найлагідніший з отців церкви, не збагне муки моєї совісті, що мені самій уявляються колами Дантового «Пекла». Іншому, не чоловікові, іншому, не вартому цього дарунку, я віддала все своє кохання. Він не мав його, бо не взяв, а я віддала його, як мати дитині найкращу іграшку, яку дитина розбила. Я не можу кохати двічі. Кохання для деяких душ не випробовується — воно або є, або його немає. Воно вже ціле в ту хвилину, як з'являється, як зароджується. Вісімнадцять місяців того життя стало мені за вісімнадцять років, я вклала в них усі сили своєї істоти; вони занепали не від того, що я не жаліла їх, вони вичерпались в облудній близькості, в якій тільки я була щирою. Келіх щастя для мене не спорожнів і не порожній — ніщо не може вже наповнити його, бо він розбитий. Я неспроможна змагатися, не маю вже зброї… Що таке я після того, як отак віддалася вся цілком? Покидьок бешкету?!.. Мені дали лише одне ім'я, Оноріна, і так само в мені лише одне серце!.. Мій чоловік мав дівчину, негідний коханець мав жінку, більше немає нічого! Дозволити себе кохати! Ось те велике слово, що ви мені його скажете. Та я ще чогось варта і обурююся на саму думку бути проституткою! Так, у світлі пожежі я все ясно побачила і от… зрозуміла б ще, якби треба було погодитися на чиєсь інше кохання, але на кохання Октава… О, ніколи!
— О, то ви його любите! — сказав я.
