Раптом державець промовив слово. Віктор стиснув боки коня й пустився галопом, але тінь від стовпа на піску злякала тварину — вона стривожилась, позадкувала й стала дибки так раптово, що верхівець ніби потрапив у небезпеку. Жюлі скрикнула, зблідла, всі зацікавлено на неї глянули, вона ж не бачила нікого; її очі не відривались від гарячого коня, якого офіцер шмагав, везучи далі Наполеонів наказ. Ця разюча картина так захопила Жюлі, що вона несвідомо стиснула батькові руку, якій мимоволі передавала свої думки міцним потиском пальців. В ту хвилину, як кінь міг скинути Віктора, вона ще дужче нависла на батька, немов їй самій була небезпека впасти. Раніш старий з похмурою й сумною тривогою спостерігав розквітле доччине обличчя, і почуття жалю, ревності, навіть каяття збігало всіма зморшками його лиця. Та коли тепер незвичайний блиск очей у Жюлі, крик, що вихопився в неї, конвульсійні рухи її пальців досить розкрили йому таємне кохання, він, певне, побачив у майбутньому багато лиха, бо обличчя йому прибрало похмурого й напруженого виразу. Ту мить душа Жюлі перейшла, здавалось, у офіцера. Але ще жорстокіша думка, ніж усі ті, що допіру вжахнули старого, скривила риси його страдницького обличчя, коли він побачив, як д'Еглемон, проїздячи повз них, скинувся промовистим поглядом з Жюлі, в якої очі були вогкі, а обличчя надмірно пашіло. Він раптово повів дочку до Тюільрійського саду.
— Алеж, тату, — казала вона, — ще на майдані Каруселі є полки, що будуть маневрувати.
— Ні, дитино, вже все військо пройшло.
— Мабуть, помиляєтесь ви, тату. Пан д'Еглемон мусів подати їм знак…
— Алеж, дочко, я нездужаю і не хочу далі залишатись.
Глянувши на його обличчя, яке згнітилося від батьківських турбот, Жюлі легко повірила батькові.
— І дуже нездужаєте? — спитала вона байдуже, бо була заклопотана зовсім іншим.
— Хіба кожен день не милостиня для мене? — відповів старий.
44
