своєї краси. Вона почувала себе дуже нещасною серед товариства й порожніх для неї свят; бідна дитина вже не розуміла ні захвату, ні заздрості, які вона викликала. Обличчя їй набуло нового виразу. Смуток повив її риси лагідністю покори й блідістю зневаженого кохання. Незабаром до неї почали залицятися найцікавіші чоловіки, але вона лишалася самотня й доброчесна. Кілька презирливих слів, що вихопилися в її чоловіка, завдали їй неймовірного розпачу. Фатальне світло осяяло їй хиби взаємин, які, через убогість її виховання, заважали цілковитій єдності її душі з Теодоровою: вона ще дуже любила, тому його виправдала, а себе засудила. Вона плакала кривавими сльозами й занадто пізно побачила, що є нерівність розумів, як і нерівність звичок та становища. Згадуючи про весняні втіхи їхнього союзу, вона зрозуміла обсяг минулого щастя і вирішила сама собі, що такі багаті жнива кохання — це ціле життя, за яке можна заплатити тільки нещастям. А проте, вона любила занадто щиро, щоб утратити всю надію. Тому й зважилася вона на двадцять першому році перевиховати себе й зробити свою уяву щонайменш гідною тієї уяви, на яку вона молилася.
— Якщо я не поет, — думала вона, — то хоч розумітиму поезію.
І, виявляючи тоді ту силу волі, ту енергію, що мають усі жінки, коли кохають, пані де-Соммерв'є спробувала змінити свою вдачу, звичаї та звички. Вона поглинала цілі томи, вчилася мужньо, але їй удалося стати тільки досвідченішою. Розумова дотепність і вміння розмовляти є дари природи або наслідки виховання, початого ще з колиски. Вона могла розумітися на музиці, тішитися з неї, але не вміла сама із смаком заспівати. Вона зрозуміла літературу й красу поезії, але було вже пізно прикрашати нею свою неслух'яну пам'ять. Вона слухала з задоволенням світські розмови, але сама не вносила в них нічого блискучого. Її релігійність і дитячі забобони перешкоджали цілковитому звільненню її розуму. Нарешті, проти неї в душу Теодорові вкралося впередження, якого вона не змогла перемогти. Художник глузував з тих, хто хвалив йому його
