людей і думок, які дають життя, здивував Огюстіну; вона споглядала ту мить другу частину картини, якої початок уразив її в Жозефа Леба, картину турботного, хоч і нерухомого життя, подібного до механічного й інстинктивного існування бобрів; тоді відчула вона якісь гордощі від своїх скорбот, подумавши про те, що джерело їх у півторарічному щасті, яке варте було в її очах тисячі таких життів, як оце, огидне своєю порожнечею. Проте, вона сховала це мало зичливе почуття й розгорнула перед старими батьками нові чари свого розуму, кокетну ніжність, яку розвинуло в ній кохання, і прихилила їх ласкаво вислухати свої шлюбні нарікання. Старі люди мають нахил до таких розмов. Пані Гійом хотіла знати найменші дрібниці цього дивного життя, в якому для неї було щось казкове. Подорожі барона Гутана, що їх вона починала читати й ніколи не кінчала, навіть про канадських дикунів не розказали їй нічого химернішого.
— Як то, моя дитино, твій чоловік замикається з голими жінками, і ти через простоту свою віриш, що він їх малює?
Скрикнувши це, бабуся поклала свої окуляри на робочий столик, струсила свої спідниці й склала руки на колінах, що підносилися вгору, бо її ноги стояли на улюбленому п'єдесталі-грільні.
— Алеж, мамо, всі художники мусять мати моделі.
— Він не казав нам про це, коли сватав тебе. Якби я це знала, ніколи не віддала б свою дочку людині з таким ремеством. Релігія забороняє ці жахи, це неморально. О якій годині вертається він додому?
— Ну, о першій, о другій…
Старі ззирнулися, глибоко здивовані.
— То він грає? — сказав пан Гійом. — За мого часу тільки грачі верталися так пізно.
Огюстіна скривилася, заперечуючи це винувачення.
— Він, мабуть, примушує тебе проводити жахливі ночі, чекаючи на нього, — вела пані Гійом. — Але ні, ти лягаєш спати, правда? А коли програ̀є, ця потвора тебе будить.
— Ні, мамо, навпаки, іноді він буває дуже веселий.
